Вчора було 100 днів від повномасштабного наступу, бо насправді війна з росією в нас йде вже віками.
Ось на цей 100 день наступу доля нам зробила «подарунок». Ми зараз, напевне, в найгарячішому місці на планеті: російська артилерія і авіація працюють безперервно. Ворог лізе і лізе. І в цьому пеклі ми стоїмо і тримаємо позиції.
Я ще раз переконався в героїчності моїх побратимів. Це великі люди. Не припиняю захоплюватись їхньою жертовністю і вмінням шукати мотивацію там, де її нема. Про комардира нашого можна годинами розказувати: молодий, професійний і дуже розумний.
Те, що тут робиться, важко витримати морально, але згодом просто звикаєш. Та й страх кудись зникає. Тут якось все інакше, не зрівняти з Київщиною чи Харківщиною. Здається, що вже готовий до всього, бо за 100 днів побачив і відчув багато, але ні, тут все не так!
Є багато лайна, про яке хочеться написати, але я це зроблю згодом, коли повернусь. Зараз просто абстрагуєшся від цієї інформації. Зрадоньку розганяти в своїй голові, це те саме, що в цю голову пустити кулю.
Не можу нічого сказати про місцевих, бо просто їх не бачу. Ховаються в підвалах. Та й нема часу тут про щось говорити.
Ще одна парадоксальна ситуація: Старлінк з інтернетом є, а питної води нема. Палива нема. Та й розказували хлопці, які тут довше, що і волонтери сюди не їздять. Небезпечно
Може й хочеться на щось поскаржитись, але кому і на що? Хтось має зробити цю роботу. Ми самі на неї підписались. Це наш обов’язок!
Як сказав мій хороший друг: «У вас тут одне завдання – вижити!»
Все буде добре! Відчувається.
Писати буду мало, але як буде можливість, то щось напишу.
Володимир Парасюк
