У Рівному попрощалися одразу з двома бійцями-братами. 47-річний Олег і 39-річний Дмитро Зібери загинули на фронті 19 травня біля села Новоселівка Донецької області. До 24 лютого чоловіки навіть не служили в армії. Але коли Росія напала на Україну та розпочала повномасштабну війну, вони вирішили йти воювати.
Докладніше про це читайте у матеріалі OBOZREVATEL.
До військкомату ходили п’ять разів
Про те, що обидва брати, Олег та Дмитро Зібери, вирішили йти захищати Україну, їхні батьки та сім’ї дізналися вже тоді, коли вони воювали на фронті.
“Вони ні слова нам не сказали. При чому я жив останнім часом у квартирі в Олега, потрібно було наглядати за собакою та двома кішками, але він навіть не обмовився про їхнє рішення”, – розповідає батько братів Володимир Зібер.
Обидва, Олег та Дмитро, до початку війни 24 лютого навіть в армії не служили, вони закінчили виш, де пройшли військову кафедру. Тобто бойового досвіду вони не мали. Мабуть, тому вперше у військкоматі їм відмовили.
“Вони у військкомат пішли вже 25 лютого. Але там їм сказали, що поки не треба. Тоді вони записалися до ТрО, щоб захищати місто. Те, що вони у ТрО, їздять на навчання, це ми знали. Олег приходив утомлений і падав без задніх ніг. Хоч якось син сказав, що ми з Дімою все одно свій слід на цій війні залишимо, ми будемо всіх рвати“, – згадує батько.
До військкомату брати ходили п’ять разів, просилися взяти їх на фронт. Як потім уже батькам розповідали знайомі, коли вони прийшли туди вп’яте, то побачили, що стоять два зовсім юні хлопці. Їх мали мобілізувати.
“Тоді мої сини сказали, що, мовляв, не беріть їх, вони зовсім молоді. Візьміть нас, ми готові воювати. І їх забрали”, – каже Володимир Дмитрович.
Втік зі шпиталю до брата
Вдома Олег сказав, що вони їдуть на навчання на два тижні, потім повернуться. Минуло два тижні, пішов третій. Тоді пролунав дзвінок від сина. Батько запитав: “Олеже, ти ж говорив, що два тижні. Коли ж ви повернетеся?” Син відповів: “Тату, ми вже у ЗСУ”.
Де воювали, брати нічого не розповідали. Дзвінки були не часто, та й і ті дуже короткі, буквально пів хвилини. Батько лише слухав. Найчастіше йому дзвонив старший син, а Діма зазвичай дзвонив мамі. Казали, що все в них добре, щоби батьки не хвилювалися.
“Я їм говорив тільки одне: ви – брати, повинні прикривати спину один одного. Вони відповідали, що знають“, – каже Володимир Дмитрович.
Не все було гладко на фронті. Олег із 30 років страждав через гіпертонічну хворобу, і на фронті у нього стався гіпертонічний криз. Там його лікували, ставили крапельниці. Щойно він відчув себе краще, то втік із шпиталю на передову. Сказав, що там його брат, тому він має бути разом із ним.
Після цього сини на зв’язок із батьками вже не виходили. Вони служили навідниками в артилерійському підрозділі, 19 травня їх накрило ворожим обстрілом. Олег і Дмитро загинули.
Любили полювання та риболовлю
Батьки тяжко переживають втрату обох синів. У Олега залишилося двоє дітей: 15-річний син Артем та 9-річна донька Марійка. У Дмитра теж двоє: 17-річний син Денис та 10-річна донька Діана.
Олег до походу на фронт працював у приватній компанії оцінювачем. Там нам розповіли, що той був чудовим фахівцем. Він оцінював майно та землю, виступав у судах як експерт.
Колеги знали про його захоплення – полювання та риболовлю. А ще кажуть, Олег чудово готував.
Володимир Дмитрович пожвавлюється, коли згадує про захоплення синів: “Вони обоє любили полювання та риболовлю. Щоосені вони вирушали до друзів під Білорусь на риболовлю. А на полювання ходили щовихідних. Полювали на качок, зайців. Заради цього Олег завів спанієля, якого завжди брав із собою. Собака його дуже любив: тільки почує, що син під’їжджає до будинку, вже біжить його зустрічати”.
Зараз спанієль тужить за своїм господарем.
Олег за характером був дуже доброю та м’якою людиною, але свою думку завжди мав і до слів батька прислухався.
Молодший брат, Дмитро, за словами Володимира Дмитровича, був наполегливішим у житті. Йому багато вдавалося. Він також, як і брат, займався оцінкою рухомого та нерухомого майна, мав свою фірму. До цього займався металом.
Але останніми роками пішов у далекобійники. Хоча батько був проти, просив його подумати, але Діма сам ухвалював рішення. Він дуже хотів заробити на навчання у виші для своїх дітей.
